Завтра снепшот. Якзавжди ніхто з співорганізаторів не взяв на себе відповідальності і довелось мені в останнім момент все доорганізовувати.
Менше з тим.
11.30 напротів білого дому (біля памятника Бандері) зібр, реєстрація учасників і команд, видача теми. О 12.00 початок.
О 18.00 Збір надрукованих результатів.
Від себе додам, щоб було веселіше і креативніше, раджу грати командами до 4 чоловік. Більше то вже балаган, а одному не так цікаво.
Чекаю Вас та ваших друзів.
В ролях: б – блондіка, я в ролі мене.
я: запишіть мене будьласка на четвер.
б: на четвер все зайнято
я: ок тоді запишіть мене на п’ятницю
б: яж сказала, на пятницю все зайнято
я: (подумки “ну ладно”), ок тоді запишіть мене на четвер
б: секунду…на четвер все зайнято, писати на пятницю?
я: ок..
От незнаю, іти в четвер чи в пятницю? Боюсь перепитувати навіть..
Мене найбільше гнітить не сам факт розчарування, а усвідомлення того, що це так є, було і буде. Ця сірість і одинаковість, шкода що це стало буденністю. Краще б розчарування приносили справжні почуття, негативні почуття це також почуття, навідміну від цеї сірості і нейтральності. Треба з цим боротись.
Всім відома проблема накопичення в світі великої кількості пластикової одноразової тари та її переробки. Оригінальною та багатозначащою ідеєю було б робити з них пластикові гроби 
Так получилось що потрапив я на програму “ранковий гість” чи щось типу цього на ух радіо. До цього на радіо я ніколи не був. Уявляв собі все трошки інше. Але про все попорядку. Тема розмови була “галицький фотоклуб”
Приміщення:Сидиш окремо від ведучої, в маленькій закритій будці (в кого клаустрофобія тому весело), чуєш її тільки через навушники, говориш через мікрофон. В тій будці є міні столик стілець і мікрофон з навушниками, все більше нічого.
Сама програма: Це мабуть перший раз з шкільних років що я стільки часу безпереривно слухав радіо і одну і туж хвилю. Дозволило зрозуміти степінь “конвеєра реклами”, питання-відповідь-після-реклама, і так по колу. Діалогу як такого не передбачено. Доречі про спілкування, воно мені нагадало як колись по мобільних телефонах дзвонили по 2 секунди: питання відповідь, і перерва:) Немає того що називається “eye contact” з ведучою, враження ніби говориш по телефону.. в разі діалогу було б приємніше бачити співрозмовника.
Настрій: На початку мені здалось що я на екзамені на першому курсі, хоча казали, що вродь нормально говорив, хоча я так не думаю Потім розслабився і вже міг говорити багато і втему, але розігнатись не було де
