Розбирав нині ялинку. Ялинка вдома це завжди кусочок дитинства, наївного щасливого яскравого та безхмарного. Одна з багатьох причин на це, це іграшки. Старі старі, ще мамині, чи ті які її подарувала бабця. З кожним роком їх стає все менше і менше. А спогади наче концентруються в тих маленьких виживши іграшках. Колись обов’язкового куплю нові іграшки до власного дому, і продовжу традицію щорічного їх збереження та передачі між поколіннями.
Нічого не може бути болючішим чим бити по спогадах, мені за кожну розбиту іграшку стару більше боляче чим за будь які інші неприємні речі з особистого.
Складаючи іграшки в ящик, згадав про одну річ яку бережно тримаю у себе в шафці. Це найдорожче, що мені дарували коли не будь, найсуттєвіше. Була правда ще одна річ, шоколадка, але про це я напишу іншим разом, це інша історія.
Вона їхала, всього лиш на зиму, для мене ця зима перетворилась в назавжди, хоча тоді я зовсім того ще не знав. Зараз вона вже давно замужем (хоча і вернулась в нашу країну), і ми давно не підтримуємо стосунків. Хоча й не сварились, просто.. не склалось. Коли вона поїхала, мені зателефонувала подружка і передала коробку, з «словесною інструкцією по використанню», говорилось про те коли саме відкрити коробку Відкрив її я саме тоді коли і було сказано… В коробці розміром чуть більшим за взуттєву коробку серед купи мілкого пінопласту лежало воно. Велике червоне серце іграшка на ялинку… Я ніколи його не вішав на ялинку, і рідко дістаю з коробки. Тоді це була просто іграшка, з дуже приємним змістом…. зараз по щоці тече сльоза, а вухах зрадливо рубають скорпіонс:
Is there really no chance
To start once again?
If we’d go again
All the way from the start,
I would try to change
The things that killed our love.
Розбиваючи серце.. моє.
безпардонно писати щось під такими спогадами. але ще безпардонніше виставляти такі речі.
хоч у кожного свої мірки.
цікаво порівнювати публікацію про відсутність “тієї однієї” з “втратою”. дивно.
Просто, якщо
Here in my heart
That’s where you’ll be
То відсутність логіки у попередніх думках.
Бо виходить, що хтось забиває простір свого серця мотлохом життя.
Аби заглушити
Since you’re gone
There is an empty space
Since you’re gone
The world is not the same
але навіщо тоді позерство з псевдошуканням “одної”. Якщо вона все одно не буде така, як перша. І спогади про першу не зникнуть. Й будуть завжди. І тоді недивно, що тебе кидають, якщо хтось проводить паралель між “зараз” і “тоді”.
Are you the one
Are you the one
Алогічні думки розпирають мозок.
Коли всередині порожньо, й думки ехом відлунються у душі, людина заповнює себе чим-будь.
Нема нічого страшнішого за порожнечу у людських очах.
Почуття – це не любов. І тому людина не любить людину, а кохає свої почуття. Любов – це світло. А світло не породжує біль, адже біль – темрява. А темрява антонімізм світла. Від чого тоді стікає сльоза? (риторика)
Its the call of your heart
Close your eyes and your will find
The way out of the dark
робиш провокативні висновки про молох, збавивання, виходить, і відсутність логіки. Безпардонно робити такі висновки по двох постах
Позерством вважаю твої коментарі в моєму блогові, ти написала більше постів чим я постів
Здається комусь потрібен свій блог…
Я взагалі не роблю висновків. Просто логіки нема. Чорна цятка.
Мабуть, я занадто продуктивна людина і тому багацько пишу.
Лади, не буду обтяжувати тебе своїм “позерством”. Чао-какао!
Max відповідь січня 26, 2009:
Скільки (само)реклами я я я .. (це судячи з твоїх постів), і матиматику вчу, і політикою не цікавлюсь, і в неті не живу
най те..