Іду по вулиці чвакаючи мокрими шльопанцями і згадую картину сьогоднішнього дощу в обід. Дощ, град, стою на зупинці під аркою, що веде до церкви. В очах проскакують фантастичні кадри, як от дівчинка з настороженим обличчям яка находу хреститься дивлячись в арку, чи спортсмен пробігаючий рядом. Але я без фотокамери, тай в таку погоду всерівно б її не діставав з кофра. Поряд зімною дівчина одягнута в легкий літній одяг пробує викликати таксі,  ще кілька людей рядом робляти те ж саме, нічого не полчується, але всім весело, у всіх хороший настрій. Приїзжає маршрутка, дівчина біжить першою до неї, її легкий одяг одразуж намокає та прилипає до тіла. За нею я.

В маршрутці тиснява. Всі мокрі, купа студентів з якимось довідками, їм ще пощастило сісти в маршутку до початку дощу. На фразу: “ой, ви до мене прилипли”, відповідаю: “значить можемо перейти на ти”, дівчина пробє почервоніти, студенти ржут, занавіс…